Новий переклад з російської.
--
Почорніли в вогнях привокзальні шумні переходи.
Як давно не ділили цей світ на повітря та воду.
З жменькой солі твердої, стискаючи хліба окраєць,
якось вийду до річки, і вухо напружу, й впізнаю:
далеко від Валгалли, та й більш від туманної Волги
замість музики віщої - скрип грамофонної голки.
Сходить місяць великий, тернова блискоче корона,
все збувається, що наплескала сорока-ворона,
білобока оця балаболка, - не ралить, не в'яже,
криком голову крутить, пророцтва як слід і не скаже,
б'є крилами вузькими вона, в непризначену пору
несучи обідець за ворота, за синії гори.
А під нею земля, що горить - там хоч якось до ладу,
а погасло - то ніц, там швидесенько сходить на впадок
все палаюче, і розриває нашийник від спраги
пес - не тих він мандрівок хотів, не такої розваги -
і на лисому лузі заради чудної потіхи
орнітологи-лісовики колють щучі горіхи.
І допоки не стисне ще горла рука птахолова,
шелесті - заклинаю! - гортанне обпірене слово,
смійся, плач, стережи мене, дурня, наоколо
білобокої хмари. Ні Моцарта в небі, ні сокола.
Тільки нота чудова у серці совиної ночі
утішає до ранку охриплу душицю сорочу.
--
Оригінал (автор - Бахит Кенжеєв):
Почернели – в гвоздях и огнях – привокзальные своды.
Как давно этот мир не делили на воздух и воду.
С горсткой каменной соли, сжимая ржаную краюху,
выйду ночью к реке, напрягу осторожное ухо –
вдалеке от Валгаллы, вдали от покинутой Волги
вместо музыки вещей – лишь скрип граммофонной иголки.
Всходит месяц огромный, терновая блещет корона,
всё сбывается, что наболтала сорока-ворона,
белобокая дрянь, балаболка, – не пашет, не вяжет,
криком голову вскружит, пророчества толком не скажет,
только крыльями узкими бьёт, в неурочную пору
унося перстенёк за ворота, за синюю гору.
А под нею земля, там горящее ценится в рубль,
а потухшее – в грош, там стремительно сходит на убыль
угль пылающий, и на себе разрывает ошейник
пёс – не тех путешествий хотел он, не тех утешений –
и на лысом, оглохшем лугу ради тёмной потехи
орнитологи-лешие щёлкают щучьи орехи.
Нет, пока не сожмёт тебе горла рука птицелова,
шелести – заклинаю! – по чистым полянам, гортанное слово,
смейся, плачь, сторожи меня, глупого, около
облаков белобоких. Ни Моцарта в небе, ни сокола.
Но какая-то чудная нота, воскреснув совиною ночью,
до утра утешает охрипшую душу сорочью.