Новий переклад з польської.
Прощаючись із моєю дружиною Яніною
Скорботні жінки сестру свою мовчки вогню віддали.
І вогонь - той самий, на який ми дивилися разом.
Вже багато років ми були одружені з нею.
і пов'язаний клятвою зла і добра був вогонь цей -
І вогнищ узимку, і кемпінгів, і міст, що палають,
Першоосновний, чистий, від початку Землі-планети,
Охопив її сиве волосся, що хвилями з плеч стікало,
Взявся за губи і шию, у себе увібрав їх, -
Вогонь. Мови людські його рівняють з коханням.
Не до мов мені було і не до слів молитви.
Я любив її, не знаючи, хто вона є насправді.
Я завдавав їй болю, прагнучи якоїсь омани.
Я зраджував їй з жінками, але тільки їй був вірним.
Ми знали багато щастя і нещастя знали не менше.
Розлуки, спасіння дивом. А ось тепер – і попіл.
І море б'ється об берег, де я йду порожнім проспектом.
І море б'ється об берег. І досвіду всеосяжність.
Як від небуття себе захистити? Яка там сила
Зберігає те, що було, якщо його не втримає пам'ять?
Бо я пам'ятаю мало. Як же мало я пам'ятаю!
Справді, якби секунди вернулися - це Страшний би суд означало;
Можливо, так день у день відкладає його Милосердя.
Вогонь, визволення від тягаря. Яблуко не впаде на землю.
Зрушить з місця гора. За завісою, що палає,
Ягня стоїть на лузі, і форми їх непорушні.
Душі горять у чистилищі. А Геракліт-божевільний
Дивиться, як полум'я з'їдає основи світу.
Чи вірю у воскресіння тіла? Тільки не в цей ось попіл.
Я закликаю вас, заклинаю вас: розступіться, стихії!
Йдіть у інші світи, нехай там настане Царство,
Заради вогню земного всі ви зберіться знову!
Оригінал (автор - Чеслав Мілош):
Na pożegnanie mojej żony Janiny
Kobiety-żałobnice swoją siostrę oddawały ogniowi.
I ogień, ten sam na który patrzyliśmy razem.
Ona i ja, w małżeństwie długie lata.
Złączeni przysięgą na złe i dobre, ogień
Kominków zimą, kampingów, palących się miast,
Elementarny, czysty, z początków planety Ziemi,
Zdejmował jej włosy, strumieniejące, siwe,
Imał się ust i szyi, wchłaniał ją, ogień.
Do którego języki ludzkie porównują miłość.
Mnie było nie do języków. Ani do słów modlitwy.
Kochałem ją, nie wiedząc kim była naprawdę.
Zadawałem jej ból, goniąc za moją ułudą.
Zdradzałem ją z kobietami, jej jednej wierny.
Zaznaliśmy wiele szczęścia i wiele nieszczęścia.
Rozłąki, cudownych ocaleń. A tutaj ten popiół.
I morze bijące o brzegi kiedy idę pustą aleją.
I morze bijące o brzegi. I uniwersalność doświadczenia.
Jak bronić się przeciw nicości? Jaka moc
Przechowuje co było, jeżeli nie trwa pamięć?
Bo ja mało pamiętam. Tak bardzo mało pamiętam.
Zaiste, wrócenie chwil oznaczałoby Sąd Ostateczny,
Który nam Litość chyba odracza z dnia na dzień.
Ogień, wyzwolenie z ciężkości. Jabłko nie spada na ziemię.
Góra porusza się z miejsca. Za ogniem-kurtyną
Baranek stoi na łące niezniszczalnych form.
Dusze w czyśćcu goreją. Heraklit szalony
Patrzy jak płomień trawi fundamenty świata.
Czy wierzę w ciał zmartwychwstanie? Nie tego popiołu.
Wzywam, zaklinam: rozwiążcie się, elementy!
Ulatujcie w inne, niech przyjdzie, królestwo!
Za ogniem ziemskim złóżcie się na nowo!