Моїй Грабосі

Час ійшов так невпинно, і швидко, і крок за кроком,
і ось уже восьме Різдво нам приносять роки.
Без Грабосі восьме вже свято... Скажу відверто:
страх бере... Остання листівка від неї – серпень, сорок четвертий.
Я дивлюсь на листи. Майже нічого окрім. Ось тільки
випадково отримала стертих слів іще кілька -
хтось мені написав у сорок шостому, лютий:
"Не знайти вже літню Грабовську - краще про неї забути, -
бо старі по притулках (шановна пані, мені так шкода!)
були вбиті німцями. І не лишилось нікого”.
Написав, замовк. Більш ані звука не лине.
І як фортепіано з німими клавішами - моя країна.
Та не вірю я. Моя старенька жива іще.
Але не знає, де я, тому лиш не озивається.

Тому всі газети в Польщі дуже прошу:
опублікуйте те, що вам зараз я напишу,
щоб знали усі в країні, що я жива,
що я в місті Клуж (раніш воно було Коложвар),
і нехай на конверті Грабося моя не забуде вказать:
"Вулиця Чіпаріу, будинок під номером п'ять",
у румунському краї, в тому самому, звідки писала
на самому початку війни, коли я туди тікала.
Знаю, немає мого притулку, нема будинку.
Вогонь затоптаний, іскри згасли та стали димом.
Хрест мій бронзовий лежить у землі і досі.
Нема в мене кухні (і плити-то немає, я боюсь, у Грабосі),
і на гасовій лампі зараз сама готую,
і товсті, важкі дубові дрова зараз сама ношу я,
бігаю прати, і відро зі сміттям тягаю,
на кут вулиці, де худі дворняги їжу шукають,
а циганята з рогатками стріляють так спритно,
як хлопчаки на Повіслі під небом нашим блакитним...
Ночами, коли давить чужість, а мороз горло тисне,
думаю про мою стареньку, наче вона так близько.
Нас анічого не повинно було розлучити,
навпаки - щоб усе було простіше, щоб лише разом жити:
щоб поруч - костел, на вечерю - картопля чи риба,
щоби ліжка зручні, а багато речей – не потрібно.
Церква зруйнована, речі - хай чорт виносить.
На якому ліжку спить зараз моя Грабося?
Втомлених рук най смерть не складе невтішно,
поки не повернусь я туди, у світ мій колишній,
і у світлі сердець не перевірю насправді,
як вони там справляються, як дають собі раду.
А тепер нехай вже пошта листа приносить
мені, що сумує, - від моєї Грабосі.

---
Переклад з польської.

---
Оригінал (авторка - Казімера Іллаковічувна):

Do mojej Grabosi

Szedi rok po roku prędko, niestrudzenie.
i ot już ósme idzie Boże Narodzenie.
Bez Grabosi już ósme święta... Ach strach chwyta...
Patrzę po listach: ostatnia odkrytka
od starej była z czerwca, rok czterdziesty czwarty.
Potem już nic. Aż znowu kilka słów zatartych.
Pisze ktoś (luty, rok czterdziesty szósty):
Szukać starej Grabowskiej to zabiegi puste,
bo starcy po schroniskach, proszę drogiej Pani,
przez Niemców, byli w pewien dzień wymordowani"
Napisał razi zamilkł. Nikt więcej nie pisze,
i kraj, jest jak fortepian o niemych klawiszach.
A ja nie wierzę. Moja stara żywa.
Nie wie gdzie jestem, więc się nie odzywa.

Dlatego proszę wszystkie w Polsce pisma,
niech wydrukuję to, co teraz wyślę,
tak żeby wszędzie w kraju jasno doszlo,
że jestem w mieście Cluj (dawniej Kolozsvar),
i że niech pisze moja dobra stara pod numer piąty ulicy Cipariu.
To wszystko razem jest w rumuńskim kraju,
w tym samym, skąd pisałam była jeszcze
w początku wojny, zaraz po ucieczce),
Wiem, domu mego nie ma, nie ma i schroniska.
Zdeptano ogień, rozsypano iskry.
i krzyż moj z bronzu pewnie w ziemię wbity:
nie mam ja kuchni, ni Grabosia płyty.
Sama pitraszę na lampce naftowej.
drwa noszę, grube, ciężkie drwa dębowe.
latam i piorę i wynoszę brudy
nu rög ulicy, pośród kundli chudych.
A cyganięta procą wkoło tak wymyślnie
prawie jak nasze smyki na Powiślu.
W noce, gdy obcość dławi, a mróz ściska,
myšlę o starej mojej jakże z bliska.
Miałyśmy nigdy więcej się nie rozstać.
żyć tak na opak! byle jak, po prostu.
tuz, tuž mieć kościół, kartolle co wieczór,
wygodne lözka, lecz jak najmniej rzeczy.
Kościół rozbity, rzeczy diabli wzięli.
Gdzie śpi Grabosia moja, na jakiej pościeli?
Rak spracowanych niechże zgon nie splecie
az tam nie stanę, w dawnym moim świecie,
i w najwierniejszym świetle serc nie sprawdzę
co nam zostało, jak tam sobie radzą.
A teraz pocztę niechaj list przynosi
do mnie tęsknięcej od mojej Grabosi.