Новий переклад з польської.
---

Орфей та Еврідіка

In memoriam Carol

Стоячи біля входу в Аїд, на тротуарних плитах,
Щулився Орфей від вітру різких поривів,
Що рвав його плащ, котив похмурі клуби туману,
Метався в листі дерев. Автомобільні фари
З кожним припливом імлистого туману тьмяніли.

Нерішуче він зупинився, глянув на скляні двері.
Чи вистачить йому сил за-для останньої спроби?

І згадав він її слова: «Ти людина хороша».

Не надто він вірив цьому. Бо ліричні поети
Переважно – як знав він – були із холодним серцем.
Це майже умова. Оскільки досконалість мистецтва
Людина отримує в обмін на цю інвалідність.

Тільки її любов зігрівала, людянішим ставав він.
Коли він був із нею, про себе по-іншому думав.
Тепер – коли померла – не міг підвести її він.

Він двері штовхнув. Пройшов лабіринтом коридорів та ліфтів.
Блакитне світло було не світлом, а земною пітьмою.
Електронні собаки мовчки пройшли повз нього.
Спускався поверх за поверхом: сотий, трисотий, нижче.
Замерзав. Усвідомлював, що серед Ніде він перебуває,
Під тисячами століть заморожених,
На попелі поколінь зітлілих,
Здавалося, це королівство дна та кінця не має.

Тіні навколо нього роїлися роєм.
Деяких із них впізнавав. Слухав ритм крові своєї.
Гостро життя відчував - і провину свою з ним разом,
І боявся зустрітися з тими, кому він зробив недобре.
Та втратили всі вони здатність цю - пам'ятати:
Відводили погляди, не звертали уваги.

Була йому захистом дев'ятиструнна ліра.
Земну музику він ніс, що протистоїть безодні
(Безодня ця тишею звуки всі завалювала, заметала).
Музика опанувала його. Він був тоді безвільним.
Зачарований, диктату мелодії підкорився.
Як і ліра його - був не більше ніж інструментом.

Так дійшов до палацу правителів цього краю.
Персефона, в саду серед груш і яблунь, що геть зів’яли,
Чорному від голих гілок і сучків вузлуватих,
Слухала – на троні своєму, скорботному аметисту.

Він співав про яскравість ранку, про річки в траві зеленій.
Про воду - ту, що димиться, коли рожевіє світанок.
Про кольори: кіновар, кармін, азурит, золотиста вохра,
Про насолоду плавати в морі з мармуряними скелями поруч.
Про бенкет на терасі над шумом і суєтою рибальського порту,
Про смак вина та оливок, мигдалю, гірчиці та солі,
Про політ над затокою ластівки, сокола, пеліканів величних,
Про аромат оберемків бузку під зливою влітку,
Про те, що всіма своїми словами смерті протистояв він,
І жодне з них небуттю не співало слави.

"Не знаю, чи ти любив її, - сказала йому богиня, -
Але ти пройшов увесь цей шлях заради її спасіння.
Повернена тобі буде. Однак є одна умова:
З нею ти говорити не можеш, і на зворотній дорозі
Оглядатись, щоби побачити, чи йде вона за тобою”.

Припровадив Гермес Еврідіку. З незнайомим сірим обличчям,
Повіки опущені, і під ними вії темніли.
Рухалася ніяково, сковано, слідуючи за рукою
Провідника. Ім'я її голосно проказати
Так він хотів - щоб від сну прокинулася нарешті, -
Але втримався, бо пам'ятав, яку він прийняв умову.

Вирушили в дорогу. Спочатку він, а після – та не одразу –
Стук його сандалів і хода її ледве чутна.
Ноги її обмотані сукнею, що схожа була на саван.
Світилася стежка крута, що вела на пагорб
У темряві, що сама була схожа на стіни тунелю.
Він зупинявся і слухав. Але і вона тоді же
Зупинялася - і луна стихала, зникала.
Він продовжував йти - знов подвійний ритм починався.
І здавалося: він наблизився, а потім знов віддалився.
І під вірою сумнів вже проростав потроху,
Обплітав його павутицею прохолодно.
І не в змозі плакати, плакав він через втрату
Будь-якої надії людей на воскресіння з мертвих,
Бо тепер він був усякому смертному рівний,
І мовчала ліра його, і мріяв він беззахисно.
Знав він, що має вірити, та не мав він такої змоги,
Довго-довго тривала мінлива, хитка реальність,
І звук своїх власних кроків здавався йому нестерпним.

Опісля був день - попереду, у ущелинах скальних,
Там, де сяяло око виходу з підземелля.
І все сталося, як передбачив.
Голову повернув він -
Нікогісінько не було позаду нього на стежці.

Сонце. І небо, і на ньому біліють хмари.
Тепер всередині нього кричало усе: “Еврідіко!
Як же, утішниця, жити без тебе зможу?”
Та пахли трави, і бджоли тихо дзижчали.
І він заснув, притиснувши щоку до гарячої глини.

Оригінал (автор - Чеслав Мілош):

Orfeusz i Eurydyka

In memoriam Carol

Stojąc na płytach chodnika przy wejściu do Hadesu
Orfeusz kulił się w porywistym wietrze,
Który targał jego płaszczem, toczył kłęby mgły,
Miotał się w liściach drzew. Światła aut
Za każdym napływem mgły przygasały.

Zatrzymał się przed oszklonymi drzwiami, niepewny
Czy starczy mu sił w tej ostatniej próbie.

Pamiętał jej słowa: „Jesteś dobrym człowiekiem”

Nie bardzo w to wierzył. Liryczni poeci
Mają zwykle, jak wiedział, zimne serca.
To niemal warunek. Doskonałość sztuki
Otrzymuje się w zamian za takie kalectwo.

Tylko jej miłość ogrzewała go, uczłowieczała.
Kiedy był z nią, inaczej też myślał o sobie.
Nie mógł jej zawieść teraz, kiedy umarła.

Pchnął drzwi. Szedł labiryntem korytarzy, wind.
Sine światło nie było światłem, ale ziemskim mrokiem.
Elektroniczne psy mijały go bez szelestu.
Zjeżdżał piętro po piętrze, sto, trzysta, w dół.
Marzł. Miał świadomość, że znalazł się w Nigdzie.
Pod tysiącami zastygłych stuleci,
Na prochowisku zetlałych pokoleń,
To królestwo zdawało się nie mieć dna ni kresu.

Otaczały go twarze tłoczących się cieni.
Niektóre rozpoznawał. Czuł rytm swojej krwi.
Czuł mocno swoje życie razem z jego winą
I bał się spotkać tych, którym wyrządził zło.
Ale oni stracili zdolność pamiętania.
Patrzyli jakby obok, na tamto obojętni.

Na swoją obronę miał lirę dziewięciostrunną.
Niósł w niej muzykę ziemi przeciw otchłani,
Zasypującej wszelkie dźwięki ciszą.
Muzyka nim władała. Był wtedy bezwolny.
Poddawał się dyktowanej pieśni, zasłuchany.
Jak jego lira, był tylko instrumentem.

Aż zaszedł do pałacu rządców tej krainy.
Persefona, w swoim ogrodzie uschniętych grusz i jabłoni,
Czarnym od nagich konarów i gruzłowatych gałązek,
A tron jej, żałobny ametyst, słuchała.

Śpiewał o jasności poranków, o rzekach w zieleni.
O dymiącej wodzie różanego brzasku.
O kolorach: cynobru, karminu, sieny palonej, błękitu,
O rozkoszy pływania w morzu koło marmurowych skał.
O ucztowaniu na tarasie nad zgiełkiem rybackiego portu.
O smaku wina, soli, oliwy, gorczycy, migdałów.
O locie jaskółki, locie sokoła, dostojnym locie stada
pelikanów nad zatoką.
O zapachu naręczy bzu w letnim deszczu.
O tym, że swoje słowa układał przeciw śmierci
I żadnym swoim rymem nie sławił nicości.

Nie wiem, rzekła bogini, czy ją kochałeś,
Ale przybyłeś aż tu, żeby ją ocalić.
Będzie tobie wrócona. Jest jednak warunek.
Nie wolno ci z nią mówić. I w powrotnej drodze
Oglądać się, żeby sprawdzić, czy idzie za tobą.

I Hermes przyprowadził Eurydykę.
Twarz jej nie ta, zupełnie szara,
Powieki opuszczone, pod nimi cień rzęs.
Posuwała się sztywno, kierowana ręką
Jej przewodnika. Wymówić jej imię
Tak bardzo chciał, zbudzić ją z tego snu.
Ale wstrzymał się, wiedząc, że przyjął warunek.

Ruszyli. Najpierw on, a za nim, ale nie zaraz,
Stukanie jego sandałów i drobny tupot
Jej nóg spętanych suknią jak całunem.
Stroma ścieżka pod górę fosforyzowała
W ciemności, która była jak ściany tunelu.
Stawał i nasłuchiwał. Ale wtedy oni
Zatrzymywali się również, nikło echo.
Kiedy zaczynał iść, odzywał się ich dwutakt,
Raz, zdawało mu się, bliżej, to znów dalej.
Pod jego wiarą urosło zwątpienie
I oplatało go jak chłodny powój.
Nie umiejący płakać, płakał nad utratą
Ludzkich nadziei na z martwych powstanie,
Bo teraz był jak każdy śmiertelny,
Jego lira milczała i śnił bez obrony.
Wiedział, że musi wierzyć i nie umiał wierzyć.
I długo miała trwać niepewna jawa
Własnych kroków liczonych w odrętwieniu.

Dniało. Ukazały się załomy skał
Pod świetlistym okiem wyjścia z podziemi.
I stało się jak przeczuł. Kiedy odwrócił głowę,
Za nim na ścieżce nie było nikogo.

Słońce. I niebo, a na nim obłoki.
Teraz dopiero krzyczało w nim: Eurydyko!
Jak będę żyć bez ciebie, pocieszycielko!
Ale pachniały zioła, trwał nisko brzęk pszczół.
I zasnął, z policzkiem na rozgrzanej ziemi.