Как и говорилось, собрались мы тут в узком зум-кругу грузинских поэтов почитать. А потом перешли на украинских и белорусских. Что я читала:

Часть 2 - украинские и белорусские поэты:

Тетяна Власова «Сніг пішов, напиши мені те, що за рік не сказалось...»
Людмила Горова «Я не знаю, як та Наталя дає собі раду...»
Сергій Жадан «Другий рік місто косить чума...»
Марина Пономаренко «Ось і до осені дожили...»
Марина Пономаренко «Я обіцяла не говорити про це...»
Андрэй Хадановіч «Калі добрых вестак – ні гуку...»
Андрэй Хадановіч «вецер на дрэвах чытае лісты...»
Наста Кудасава «Што ты б’ешся як рыба аб лёд, мой даверлівы Ёве?..»

Тетяна Власова

		* * *

«Сніг пішов, напиши мені те, що за рік не сказалось».
«Сніг пішов, уривчастий, ніби наші розмови зараз».
«Сніг пішов, сьогодні вівторок чи вже неділя?».
«Сніг пішов, я вперше в житті йому не радію».
«Сніг пішов, ти ніколи не була мені так близька».
«Сніг заходить у місто, слідом заходять війська».
«Я не знала, що за кордоном зима може нічим не пахнути».
«Сніг пішов.
Сніг пішов.
Друг загинув під Бахмутом».
«Сніг пішов, його мамі далі ходити тінню».
«Сніг пішов, у Херсоні знову знайшли катівню».
«Сніг пішов, хай у тебе буде міцніша каска».
«Сніг іде, а із вас хай ніхто більш не йде, будь ласка».
«Сніг іде, ми сьогодні такі собі співрозмовники».
«Сніг іде, ну з‘явись нарешті зеленим вогником».
«Знаєш, я тут складаю зі снігу контури твого лиця».
«Сніг іде. Кожна зима закінчується.
Навіть ця».

Людмила Горова

		* * *

«Я не знаю, як та Наталя дає собі раду.
У чужій країні, сама із грудним дитям.
Я нізащо би так не змогла», - думає собі Влада.
І шле Наталі двісті доларів на «маніграм».

«Я не знаю, як та Влада стільки встигає:
два проєкти, лекторій онлайн, ще й скуповує медицину,
відправляти на фронт», - думає собі Рая
І спішить після роботи розім‘яти Владину спину.

«Я не знаю, як ця Рая все це виносить:
Поранені хлопці, стільки горя перед очима.
Після зміни - масаж» - дума Олена - «всім, хто лиш просить», -
І шиє розгрузку для Раїного вітчима.

«Я не знаю, звідки сили в тої Олени!
Цілий цех вже у неї: шиють усе для фронту»,
Мислить Оксана й пакує сувої зелені
З кулмаксу й ріпстопу і робить для Олени фото.

«Не дивно, що ця Оксана зірвала спину!
Вдень - на ягодах, а вечорами і зрання
Вчить польську, втішає дітей, шукає і відправляє тканину», -
Подумала, везучи передачу Оксанину Таня.

«Як ця Таня, не знаю,триматися тільки може.
Взад - вперед через митниці переганяє машини.
По дві доби не спить, уже навіть на тінь не схожа», -
Дума, укривши сплячу Тетяну Марина.

«Як Марина так може жити з дверима навстіж?
То із Харкова в неї живуть, то ночує водій - львів‘янка.
І копійки ж не візьме», - думає собі Настя
І на сходах Марининих ставить сметани банку.

«Я не знаю, як ця моя Настя так вміє:
Худоба, городи, батьки, та ще й діток троє!» -
Думає тепло про посестру Марія
І притискає до щік
новенькі
холодні
набої.

Сергій Жадан

		* * *

Другий рік місто косить чума.
Не працюють навіть борделі й тюрма.
Скінчився хліб, скінчилась вода.
З культурного життя – лише хресна хода.
Ходимо, кличемо святих отців.
На зворотньому шляху підбираємо мерців.

Папське ім’я втрачає силу і міць.
Відьми звільняються з робочих місць.
Сенс ворушити цю каламуть?
Що тут гадати? Всі й так помруть.
Яка різниця, що скажуть зірки?
Середні віки такі Середні віки.

І тоді єпископ приходить у єврейський квартал,
і говорить: «Хто з нас не гине за метал?
Усіх нас нищить небесний терор,
усіх нас винесуть в чорний коридор.
Світла немає. Відсутня мета.
Саме час починати свята».

І тоді лунає барабанний бій,
і підіймає з землі ремісників і повій,
і затягує нас у свою круговерть.
Тих, хто помер, не лякає смерть.
Не лякає жодна з її образ.
Боятись тут варто хіба що нас.

І ми одягаємо пір’я й хвости,
і змащуємо кров’ю натільні хрести,
і палимо на вулицях свого сатану,
і оголошуємо небесам війну,
і водимо процесії довкола вогнів.
Все, що в нас є – це народний гнів.

Клади на обличчя пудру й грим.
Ніколи не пізно померти молодим.
Ніколи не пізно змінити ім’я.
Про мене свідчитиме тінь моя.
Але ніколи й нікому не кажи про це.
Смерть не пізнає нас у лице.

Життя випалює нас, як сірники,
виймає, мов скалки зі своєї руки,
вириває нас, ніби ніж із плеча,
ми лишаємось, дикі, як алича,
лишаємось, апелюємо до своїх богів.
Як на небіжчиків у нас забагато боргів.

Лишаємось разом – мертві й живі,
стоїмо по горло у високій траві,
стоїмо на березі нічної ріки,
запалюємо старі маяки.
На вогонь прилітає лише сарана.
Ніч глибока. Немає дна.

Марина Пономаренко

		* * *

“Ось і до осені дожили, – дума вона. – Дожилися”
Стоїть біля вікна і роздивляється листя,
Що впало із дерева. Що за дерево? Липа?
У горлі у неї застрягло ім'я зі списку загиблих
То як усе було з ним? Було просто й довершено
З ним усе було солодко, з ним усе було вперше –
Перше кохання,
перший нервовий зрив,
перша затяжка канабісом
Він писав їй на спині вірші, їй і досі горять ті написи
То були вірші Єсєніна,
Маяковського і –
божечки – Леонарда Коена
В них ішлося про те, як сильно вона була в нього закохана
Його поцілунки були на всіх її випуклостях і заглибинах
Голос його п'янив як портвейн, шкіра його пахла липами
Він був, як пишуть в казках, красою подібний до місяця
Об його погляд можна було вколотися чи порізаться
Вона й різалась регулярно, досі шрами на венах
Він знімав її на прострочену плівку “Свема”
Звичайно ж, голу, звичайно ж, на чорному шовку
Те, що вона почувала, було подібне до анафілактичного шоку –
Жар в голові, зашморг на горлі, біль у грудині тиснучий
Він був найкрутішим хлопцем Донецька пізніх двохтисячних
Вона ім'я його не могла вимовити без схлипування чи стогону
Вона була в нього закохана.
Я вже казала?
Вона дійсно була закохана
А тепер у неї за вікнами Львів і липа жовтого кольору
Вона слухає – не повірите – Леонарда Коена
Ця затишність осені їй видається такою дивною
Нікому, крім неї, немає діла до списку загиблих противника
Сльози її течуть по склу струмками холодними
Вона думає:
"Сподіваюсь, його убило тим безпілотником,
На який пішло пів моєї зарплати"
Їй залишається тільки плакати. Пів ночі плакати

Марина Пономаренко

		* * *

(Я обіцяла не говорити про це
Не до лиця таке говорити, не варто втрачати лице
То я зміню імена
Роки, коли була та війна
Міцність напоїв,
Адреси пунктів прийому склобою
Та що завгодно – колір волосся, шпалери на стінах
Хай вони вийдуть з тіні
Хай – хоча би у цій історії – вийдуть із тіні)

Отже, спочатку був морок
У мороці морг
А в підземеллі бар
Там заправляє пані, яку називають Ба
То від Барбари? Баби? Бартендера чи баристи?
Коса її довга і сива. Скроні коротко вистрижені
На пальцях срібні перстѐні
Гребінь уздовж хребта
Очі, як соус песто, зелені
Сукня картата
Коли говорить, трохи картавить,
Чи то картає

-- До речі, я в тому барі продаю мед. Це не метафора, жодних натяків на наркоту, я просто стою і продаю мед. Вам не треба? Дуже смачний

То що я казала?
У барі два зали.
В один – вхід із вулиці, в другий – із моргу
В одному живі, в другому – тут пані Ба підморгує
Мовляв, а ви як визначаєте цю межу?
Із залу до залу ніхто не ходить. Я ходжу
І пані Ба. Мед потрібен усім, і випивка теж
Незалежно від перетнутих меж

Так-от. Ось пані Ба мішає один зі своїх трунків
Ось він заходить – у найосяйнішому з обладунків
Насправді у пікселі, в чому ж іще
Наш Цербер, як бачить його, стуляє усі три пащеки
Щось розбивається (цього разу це пляшка віскі)
Очі у пані Ба починають виблискувати
Він мовби і не заходить, а виринає із хмари диму
Звуть його Віктор. Чи Володимир

-- Віктор і Володимир – так звали моїх дідів. Обидва уже померли, але я їх дуже любила. Тож хай це будуть їхні імена

А тепер уявіть ліхтар над квітучою абрикосою
Наступаєте на пелюстки ногами босими
А над головою нічниці бісяться
Уявіть собі сонце в тіні від місяця
Уявіть собі воду, що переломлює світло із хрускотом
Спочатку здається, що в другому залі пусто
А потім очі звикають до специфічного сутінків
І ви починаєте бачити всіх присутніх
Вони ніби сповільнені – куди тут поспішати
На них – розкішні шовкові шати
(Мода на тому світі краща, ніж ваша)
Кожний із них має чашу. Ту саму чашу,
Що пити до дна і шукати, що там на дні є
Вона сидить у кутку. Назвемо її Надія

Вона ніби сяє, ніби тінь на неї не падає
Вираз обличчя такий, мов на губах червона помада
Вона слова вимовляє так, мов розпанахує лезом шов
«Він же прийшов? – Питає вона. – Прийшов?»
Вона в чорній сукні, на шиї коралова згарда
Вона завжди вгадує. Завжди, зараза, вгадує
І вона починає сміятись – так уміють тільки мерці
І я сміх її відчуваю у себе на язиці

-- А вмерла вона по-дурному. На другому тижні великої війни підчепила вірус у стихійному волонтерському штабі й сконала від пневмонії. А матір їй казала: «Їдь у Польщу, ціліша будеш»

Сміх її провалюється у горло
Сміх її вдаряє у голову
Від нього солодко/гірко/солоно
Наче медове прозоре золото
Наче повний піску південний вітер

А в залі живих Володимир чи Віктор
Допиває перший бокал і замовляє другий
Йому на плече сідає папуга
І він схожим стає на пірата
Він платить за мед і забуває його забрати
Лишає на чай – більше, ніж хотілося нам би
Він дивиться в стіну – ця стіна йому серце ділить навпіл

-- Ви помітили, яка в нього стильна стрижка? А моє волосся кольору тіффані? Це місцева перукарня, недарма наше місто називають прифронтовим Парижем. А ці вистрижені узори на скронях у пані Ба? Вона тим часом говорить:

«Слухай сюди, Вікторе чи Володимире,
Ми ходим шляхами несповідимими
Але є дещо певне і нерушиме
Скільки б ти тут не пив і не смітив грошима
Скільки б вона не сміялась і не шелестіла шатами
Із зали до зали у мене ніхто не шастатиме
Чув мене? Ніхто не шастатиме»

І пані Ба трима цей рубіж затято і твердо
Занадто багато живих, що закохані в мертвих
Занадто багато тих, що живе над прірвою
Прірва їх поїдає, а вони живляться вірою
І моляться до хрестів із білого скотчу
Боже, як же ми стали такими ніжними й конченими
Такими ніжними й конченими

Але повернімось до віри, яка буває дієва й тиха
Здається, Віктор чи Володимир вірив саме у цього психа,
Що кине гранату і зруйнує цю стіну
«Яка б не була ціна, – думав він. – Пофіг на ціну»

-- Одного вечора прийшов цей псих, психів зараз багато. Тихо сидів кілька годин, а тоді щось кинув в стіну між залами – і вона вибухнула і впала (і я соромлюся питати, чи це все було випадково). І всі після вибуху розбіглися, крім Надії і Віктора. Чи Володимира

І реальність руйнується, наче пада зі скелі брилами
Ось вона його обіймає шовковими рукавами, мов крилами
Наче сновида, мов гарпія, ніби привид
І він шепоче їй у волосся: «Я тебе звідси виведу!
Я тебе виведу!»
І пані Ба зітхає: «Боже,
Та це ж було вже
Це просто має переболіти
Але окей, іди першим, вона піде слідом
Її задача іти, твоя задача – не озиратися
Ось тобі корисні поради:
Зустрінеш гідру –
Нутрощі їй видери
Зустрінеш Медузу – не дивись їй у вічі,
Згодуй їй свій відчай
Побачиш німфу з трояндами й айстрами
Іди й не озирайся! Не озирайся!
Зустрінеш песиголовців і кентаврів,
Коней з Авгієвими таврами,
Чортів у чорних розшитих рясах
Не озирайся! Не озирайся!»

І Віктор чи Володимир пішов, і далі була тиша
І потім пройшло два місяці і два тижні
Стіна заросла, до нас повернулись живі і мертві
Я накачала на пасіці свіжого меду
Був серпень. Сум осінній соткався в повітрі
І він знову з’явився – Володимир чи Віктор

-- І він сказав: «Я виводив людей з такого пекла, що тобі не снилось. Чому я її не вивів? Я зробив усе, що сказала пані Ба, я не озирався». І я ж не скажу йому: «Вікторе чи Володимире, та вона просто не пішла за тобою».

Надія просто не пішла за ним
І він дивиться в свій бокал, ніби ворожить на пиві
І тільки повторює: «Чому я її не вивів?»
І я кажу: «Вибач. Я ж не опікуюсь цими речами
Хочеш меду? Є липовий. Є гречаний»

(У ці дні медової літньої повні
Серце повне болю й любові
Світ руйнується, а ми знову його створюємо
То ось вам моя історія
Чия там черга далі розповідати історії?)

Андрэй Хадановіч

		* * *

Калі добрых вестак – ні гуку,
і з надзеяй неяк ня дужа, –
паглядзіце, празь дзіркі ў бруку
цягнуць шыі мальва і ружа.

Прарастае квет між каменьнем,
зь перашкодаў сьмяецца, вольны,
зазірае ў шэрыя вокны
белым полымем, жоўтым праменьнем.

Раньнім ранкам пытае ружа:
“Ты чаго засмуціўся, дружа?”
Позьнім вечарам шэпча мальва:
“Не сумуй, усё будзе нармальна!”

Кантрабанда надзеі будзе,
бо патрэбная ўсім часамі.
Ружы вырасьцяць добрыя людзі.
Мальвы добра вырастуць самі.

Каб настрой да радасьці рушыў, –
і ўсьміхаецеся амаль вы,
і зьяўляюцца рыфмы да ружаў,
і цытаты растуць, як мальвы.

Андрэй Хадановіч

		* * *

вецер на дрэвах чытае лісты
ліпень стаіўся ў сваім харастве
памяць будуе муры і масты
згадвае значыць жыве

лінія лета на правай руцэ
сьцішаны сьпеў перасьпелай травы
ніцыя вербы лавілі ў рацэ
нас у свае рукавы

восень складанаразлучаны сказ
лета спазьнілася на рандэву
быццам ніхто і ніколі да нас
болесна значыць жыву

горад які па-мясцоваму ё
памяць чытае ад “а” і да “я”
месца дзе кожнае лета сваё
кожная восень свая

лінію восені ў левай тулю
і ў пералётнае неба гляджу
скуль мне вяртацца на гэту зямлю
хоць бы і кропляй дажджу

дробнай драбніцай што п’яна пяе
кветкай валошкі ў яе каласы
покуль ня скосіць мяне і яе
пані сахі і касы

Наста Кудасава

		* * *

“Што ты б’ешся як рыба аб лёд, мой даверлівы Ёве?
Я ж усё тут здрабніў, абязглуздзіў, абезгаловіў.
Я адняў у іх розум, я душы ім страхам знявечыў,
а ты пішаш і пішаш, дзівак, пра святло чалавечае…
Я паслаў табе роспач і немач, я дом твой спустошыў,
а ты цягнеш упарта за ўсіх недарэчную ношу…
Я зрабіў тут усё, каб табе было прыкра і гадка!
Што ж ты борацца лезеш, бадлівае аленянятка?
Вось бяспраўе табе, вось знявага, вось допыт, вось арышт,
а ты ззяеш і ззяеш, няўрымслівы, марыш і марыш…
У дрыгве непрабуднай наўрад ці прыдатныя Ноі,
так што хопіць на ўсіх будаваць, не смяшы, кінь дурное!”
“Не палохай і не выпрабоўвай, хітрушчы мой Божа!
Гэта ж Ты мне заўсёды казаў, што жыццё пераможа.
Гэта Ты – мая купіна ў багне, мой ягель, мой Ягве!
І таму я працягваю верыць,
я – працягваю”.