Розмова з каменем

Стукаю в двері каменю.
— Це ж бо я, ну впусти мене.
Увійти у тебе так хочу,
Озирнутись хочу довкола,
Набрати тебе — як дихання.

— Геть іди, — мовить камінь, —
Я закритий. Ані щілини.
Хоч на частини розбий нас,
Ми — такі — всі закриті.
Хоч в пісок ти зітри нас,
Ми не впустим нікого.

Стукаю в двері каменю.
— Це ж бо я, ну впусти мене.
Я тут лише з цікавості,
Бо жива, бо можливість маю.
Плацами твоїми пройду я,
Потім — до води та до листя...
Мало часу на все це.
Може, смертність моя зворушить?

— З каменю я, — мовить камінь, —
Зберігати серйозність я маю.
Ти іди звідсіль.
Бо не можу сміятись.

Стукаю в двері каменю.
— Це ж бо я, ну впусти мене.
Чула, в тебе великі порожні зали,
Їх не бачив ніхто і гарні вони даремно,
В них ще ніколи чиїхось кроків луна не гучала.
Ну ж бо, зізнайся, що сам про це мало знаєш.

— Великі порожні зали, —
Каже камінь. — Немає в них місця.
Прекрасні, але за кордоном
Твоїх почуттів убогих.
Можеш зі мною познайомитись. Ніколи мене не пізнаєш.
Поверхнею обернутий я до тебе,
Але відвернувся всією суттю.

Стукаю в двері каменю.
— Це ж бо я, ну впусти мене.
Не шукаю в тобі назавжди притулку.
Не нещасна я.
Не бездомна.
Мій світ повернення вартий.
З порожніми вийду руками.
Про те, що була там справді,
Тільки сказати зможу,
Та мені ніхто не повірить.

— Не ввійдеш, — каже камінь, —
Бо причетності в тебе немає.
Жодне почуття цього не замінить.
Хоч до всевидіння зможеш зір загострити —
Без причетності тобі і це не стане в нагоді.
Не ввійдеш — у тебе є лише намір цього почуття,
Ледве його зачаток, ледве уява.

Стукаю в двері каменю.
— Це ж бо я, ну впусти мене.
Я ж не можу тисячоліть чекати,
Щоби увійти під твоє склепіння.

— Не віриш мені, — мовить камінь, —
Запитай у листя — підтвердить це.
У води — вона скаже те ж саме.
Врешті до свого волосся звернися.
Сміх мене розпирає, сміх величезний,
Та сміятися їм я не вмію.

Стукаю в двері каменю.
— Це ж бо я, ну впусти мене.

— Я не маю дверей, — каже камінь.

---
Переклад з польської.

---
Оригінал (авторка - Віслава Шимборська):

Rozmowa z kamieniem

Pukam do drzwi kamienia.
– To ja, wpuść mnie.
Chcę wejść do twojego wnętrza,
Rozejrzeć się dokoła,
Nabrać ciebie jak tchu.

– Odejdź – mówi kamień –
jestem szczelnie zamknięty.
Nawet rozbite na części
Będziemy szczelnie zamknięte.
Nawet starte na piasek
Nie wpuścimy nikogo.

Pukam do drzwi kamienia.
– To ja, wpuść mnie.
Przychodzę z ciekawości czystej.
Życie jest dla niej jedyna okazją.
Zamierzam przejść się po twoim placu,
A potem jeszcze zwiedzić liść i kroplę wody.
Niewiele czasu na to wszystko mam.
Moja śmiertelność powinna cię wzruszyć.

– Jestem z kamienia – mówi kamień –
i z konieczności muszę zachować powagę.
Odejdź stąd.
Nie mam mięśni śmiechu.

Pukam do drzwi kamienia.
– To ja, wpuść mnie.
Słyszałam, że są w tobie wielkie puste sale,
Nie oglądane, piękne nadaremnie,
Głuche, bez echa czyichkolwiek kroków.
Przyznaj, że sam niedużo o tym wiesz.

– Wielkie i puste sale – mówi kamień –
Ale w nich miejsca nie ma.
Piękne, być może, ale poza gustem
Twoich ubogich zmysłów.
Możesz mnie poznać, nie zaznasz mnie nigdy.
Całą powierzchnią zwracam się ku tobie,
A całym wnętrzem leżę odwrócony.

Pukam do drzwi kamienia.
– To ja, wpuść mnie.
Nie szukam w tobie przytułku na wieczność.
Nie jestem nieszczęśliwa.
Nie jestem bezdomna.
Mój świat jest wart powrotu.
Wejdę i wyjdę z pustymi rękami.
A na dowód, że byłam prawdziwie obecna,
Nie przedstawię niczego prócz słów,
Którym nikt nie da wiary.

– Nie wejdziesz – mówi kamień –
Brak ci zmysłu udziału.
Żaden zmysł nie zastąpi ci zmysłu udziału.
Nawet wzrok wyostrzony aż do wszechwidzenia
Nie przyda ci się na nic bez zmysłu udziału.
Nie wejdziesz, masz zaledwie zamysł tego zmysłu,
Ledwie jego zawiązek, wyobraźnię.

Pukam do drzwi kamienia.
– To ja, wpuść mnie.
Nie mogę czekać dwóch tysięcy wieków
Na wejście pod twój dach.

– Jeżeli mi nie wierzysz – mówi kamień –
Zwróć się do liścia, powie to, co ja.
Do kropli wody, powie to, co liść.
Na koniec spytaj włosa z własnej głowy.
Śmiech mnie rozpiera, śmiech, olbrzymi śmiech,
Którym śmiać się nie umiem.

Pukam do drzwi kamienia.
– To ja, wpuść mnie.
– Nie mam drzwi – mówi kamień.