Новий переклад з польської. Чеслав Мілош.
Прощання
Тобі скажу я опісля років мовчання.
Мій сине. Вже нема Верони.
Я пальцями розтер цегляний пил - він залишився
Від величезної до рідних міст любові.
В саду я чую сміх твій. І весна шальона,
І запах мокрого листя наблизився до мене,
До мене, що у жодну силу рятівну не вірить,
Я інших пережив та самого себе.
Якби ти тільки знав, як це вночі
Хтось раптом прокидається й питає:
Я чую, б'ється серце, ну чого
Тобі ще, ненаситне? І весна, і соловей співає.
Дитячий сміх в саду і перша чиста зірка
Над піною узгір'їв нерозквітлих,
І легка пісня знов на губи повернеться,
І знов я молодий, як то було в Вероні.
Відкинути усе. Бо зовсім це не те.
Я не воскресну і не повернуся.
Ромео та Джульєтта, спіть на ліжку
Із пір'їв зламаних. Рук ваших, що сплелися,
Я з попелу не підніму. Хай кіт гуляє
Соборами, що кинуті віддавна,
Нехай блищить очима з вівтаря. Сова
Нехай гніздиться на готичній арці.
Опівдні в спеку хай змія серед уламків
Зігріється в тиші на листі у царзілля,
Блищить на золоті, що непотрібно.
Не повернуся. Що лишилося, я хочу знати,
Коли відмовився від юності, весни,
Коли відмовився я від червоних губ –
З них жарка ніч текла,
Гаряча хвиля.
Коли відмовився від пісні, і вина,
І плача, й клятви посеред алмазів ночі,
І криків чайок, і за ними – світла
Від сонця, що чорніє.
З життя – із яблука, що зрізане ножем вогненним, –
Яке насіння збережеться?
Повір, мій сину: не зосталося нічого.
Лиш мужня праця,
Що на руці є лінією долі.
Так, лише праця,
І не більше.
Оригінал (автор - Чеслав Мілош):
Pożegnanie
Mówię do ciebie po latach milczenia,
Mój synu. Nie ma Werony.
Roztarłem pył ceglany na palcach. Oto co zostaje
Z wielkiej miłości do rodzinnych miast.
Słyszę twój śmiech w ogrodzie. I wiosny szalonej
Zapach po mokrych listkach przybliża się do mnie,
Do mnie, który nie wierząc w żadną zbawczą moc
Przeżyłem innych i samego siebie.
Żebyś ty wiedział, jak to jest, gdy nocą
Budzi się nagle ktoś i zapytuje
Słysząc bijące serce: Czego ty chcesz jeszcze,
Nienasycone? Wiosna, słowik śpiewa.
Śmiech dziecinny w ogrodzie. Pierwsza gwiazda czysta
Otwiera się nad pianą nierozkwitłych wzgórz
I znów na usta moje wraca lekki śpiew,
I młody znowu jestem jak dawniej, w Weronie.
Odrzucić. Odrzucić wszystko. To nie to.
Nie będę wskrzeszać ani wracać wstecz.
Śpijcie, Romeo i Julio, na wezgłowiu z potrzaskanych piór,
Nie podniosę z popiołu waszych rąk złączonych.
Opustoszałe katedry niech nawiedza kot
Świecąc Źrenicą na ołtarzach. Sowa
Na martwym ostrołuku niech uściele gniazdo.
W skwarne, białe południe wśród rumowisk wąż
Niech grzeje się na liściach z podbiału i w ciszy
Lśniącym kręgiem owija niepotrzebne złoto.
Nie wrócę. Ja chcę wiedzieć, co zostaje
Po odrzuceniu wiosny i młodości,
Po odrzuceniu karminowych ust,
Z których w noc parną płynie
Fala gorąca.
Po odrzuceniu pieśni i zapachu wina,
Przysiąg i skarg, i diamentowej nocy,
I krzyku mew, za którym biegnie blask
Czarnego słońca.
Z życia, z jabłka, które przeciął płomienisty nóż,
Jakie ocali się ziarno.
Synu mój, wierzaj mi, nie zostaje nic.
Tylko trud męskiego wieku,
Bruzda losu na dłoni.
Tylko trud,
Nic więcej.