Амігдала
Мій улюбленець зветься Тривога.
Він сидить на плечі і пильно
В далечінь глядить, не відірветься.
Найгостріший зір є у нього,
Величезні чутливі вуха
І чудовий нюх, неперейдений.
Якщо чує він запах диму
Timeline
Здавалося б, що там у тім житті?
Секунди болісний схлип...
Немов біжиш ти у забутті
по вистудженій землі
за часом бешкетливим удогонь,
що дражниться, як дитя.
Здавалося б, скільки життя того
і що від того життя?
And yes, we're alive
М.
And yes, we're alive — that quality's ours,
Not theirs, the ones we so adore:
Transparent flame in our eyes that flowers,
And lines that make our spirits soar,
And tears that travel the length of the cheek,
And warmth from each other, and glow.
To touch — hand in hand — is the life that we seek,
We’re living. We’re lucky. We know.
Humans have always adorned the tools of murder and slaughter:
See the inlay on the steel, the ripples like wind upon water?
See the chasing and etching, pearl and the glow of topazes?
See all the curves and the facets, tiger-eye catching the gazes?
Look: shade matched to shade with taste and with careful intention,
So that a corpse, cut asunder, looks like an artful invention.
Who was inspired to craft the guards and the bevels made fair?
Blood vanishes in an instant — Damascus patterns stay there.
…My hand cramps tight with fatigue, yet I begin once more:
I turn again to my labor — a craftsman of beautiful words.
to speak of love
and to speak and to speak about love though the face is unseen through monitor's cold gleam and glow
o my love, you must melt and must drift and must burn to the end, where beginnings repeat themselves ebb and flow
it is wind in your face it is sand in your eyes on your tears on the skin as it sears
it is coiling up tight like a string trembling hard to respond to the calling of fears
it is sun rays that shatter and split distant thunder's call rocks on the sharp jagged brink
in the emerald boil of the surf, but oh no, do not look you won’t sink you won’t sink
А вдруг?
В полнолуние неспешно
Говорит Луна:
- Мало солнца? Ну конечно,
Досвечу сполна!
- Разве ты, Луна, не знаешь
(Гляну в высоту) -
Мы в пустыне, на Синае,
👍1
Ще одна японська поетеса-бунтарка, як і Йосано Акіко, - Сідзуко Судзукі. Народилася 1919 року, подивилася на все, що відбувається, і надіслала за відповідною адресою всі вимоги щодо соціальних норм. Так-так, і що стосуються жінок. Так-так, і що стосуються сексу. Особливо. Саме туди. Танцювала в кабарі, спала, з ким хотіла (кажуть, за гроші, але, може, це злі плітки), демонстративно крутила роман із чорношкірим американцем із військової бази (ось просто комбо на ті часи). І писала, писала, писала вірші. Після того як її американський коханець пішов на війну, посилала їх йому щодня.
Так, ми живі
М.
Так, ми живі - то властивість нас,
А не тих, хто нами любимий:
На дні очей - зелена весна,
І рядки, від яких горимо,
І сльози, що течуть по щоках,
И тепло, що нас охопило...
Торкнутися - у руці рука -
Ми живі. Це нам пощастило.
Скажи: «Я тебе кохаю»
Скажи: «Я тебе кохаю», - й наповниш мене красою, -
Бо без любові твоєї гарним мені не бувати.
Скажи: «Я тебе кохаю», - стануть пальці мої золотими,
А з лоба мого струменітиме м'яке і спокійне світло,
Скажи: «Я тебе кохаю», - й перетворення завершиться,
Обернуся високою пальмою або зерном пшеничним.
Не зволікайся, скажи це, не сумнівайся, не треба -
Пісенька про кінець світу
У день кінця світу
Бджоли літають навколо настурцій
Лагодить рибалка блискучі сіті
Дельфіни весело в море граються
Горобці за гілку чіпляються
Шкіра змії на сонці - усіх відтінків міді
У день кінця світу
👍1
В общем, ничего неожиданного, на самом деле. Конечно, пятисотым переводом стал перевод с арабского, конечно же, о любви, и конечно же, Низар Каббани, с которого, можно считать, и начались мои переводы чуть более двух лет назад (все, кроме трёх проб пера до того).
Два года назад. Совсем в другой жизни.
---
Скажи: «Я люблю тебя»
Скажи: «Я люблю тебя», - и наполнишь меня красотою, -
Ведь без любви твоей красивым вовек не бывать мне.
Місця стоянок давніх стерті піском. Любов
У серці відроджується знов, не стерти її.
Сліди колишніх домівок ось - та ось і сльози мої,
Згадаю про те, що душа таїть, - і відтаю завжди.
І навздогін промовив я (вперед пішов караван):
"Ти мене зруйнував - о той, чиє багатство – краса!
І я умився пилом, і ніжність в серці зберіг,
Якби ти любов підтвердити зміг - не взяв би відчай мене,